Лариса ГРЕБЕНЮК

(г. Севастополь, Россия)

Номинация «Литература на украинском языке»

«Малая проза»

Завдяки «Червоним вiтрилам»

Повiдомлення, отримане вiд дочки, схвилювало Iгора Охрiмовича. Леся бiдкалася, що Болеслав, – улюблений онук Iгора Охрiмовича – не любить читати книжки. Дочка вже до всiх засобiв вдавалася, щоб залучити його до читання, та все марно. Тому й прохала батька взяти онука до себе у Василiвку на канiкули, щоб своїм дiдусевiм авторитетом вплинути на хлопчика. Адже восени йому йти до середньої школи,– й тому просто необхiдно “переломити ситуацiю”: так виразилася Леся. Прочитавши цю звiстку, Iгор Охрiмович замислився: йому було жалко й доньку, й онука, й взагалi сучасних дiтей, – жертв батькiвської безпечностi, дозволяючiй сьогодняшнiм малюкам майже безконтрольно користуватися гаджетами. На жаль, Болеслав – не виняток.

“Життя у столичному мiстi; невеликий, але клопiтний бiзнес, – на власну дитину майже не залишається часу”– спiвчутливо подумав батько про Лесю. “Була б жива моя люба Iрина, ми б допомогали дочцi з малим. Але, коли онук народився, у нього вже не було бабусi: тяжка хвороба забрала її у сiм’ї” – при цьому споминi тiнь смутку лягла на лице чоловiка й наморщила його високе чоло, скорботно опустила посивiлi брови, ледве зволожила засмученi сiрi очi. Звично стиснуло серце. Iгор Охрiмович розтер долонею груди, й глибоко вдихнувши повiтря, заставив себе заспокоїтися. Думки повернули його до реальностi: з чого ж почати з онуком, що таке йому розповiсти, щоб вiн  вiдкрив для себе чарiвну країну книжкових героїв, повiрив у магiчну силу книжок?!..  Мабуть, найкраще  буде подiлитися з онуком своїм досвiдом.  Iгор Охрiмович вийшов на балкон й звично вiдшукав поглядом обриси старовинної вежi, – нерозривної  iсторично ї частини їхнього мiста й нерозривної частки  його дитинства.

Споруджена з червоної цегли, висока, з бiйницями й крутими cхiдцями, – вежа була улюбленим мiсцем iгор для мiсцевої дiтвори в пiслявоєннi роки. Дiти  уявляли її  частиною старовинного лицарского замку; найсправдi ж вежа входила до складу колишньої панської садиби. Одного разу, захопившись грою, восьмирiчний  Iгорьок  забрався на найвищий зубець вежi. Зачепившись обома руками за цеглини, вiн осiдлав пiднiжжя зубця й влаштувався на ньому, щоб перевести подих. Потiм глянув вниз й завмер: наскiльки можна було бачити, там, перекочуючись, один за другим збігали з лежачих тут невеликих пагорбів лани. Прямокутнi, квадратнi, трикутнi,– цi лани, пiдсвiчуванi зрiлим серпневим сонцем, утворювали чарiвне полотно, де переважали жовтi, помаранчевi, зеленувато-коричневi фарби. Їх створювали своїм цвiтiнням або визрiванням гречка, соняшники, гарбузи. Вдалинi несподiвано виступала широка смуга насиченого блакитного кольору, – це цвiв висiяний вдруге льон. Яскрава пляма протяглася вздовж самого лiсу, що густою стiною височiв на горизонтi. Мабуть, саме з-за цього сусiдства дiлянка обдавалася вiтерцем, й тому на її поверхнi було помiтно легке хвилювання. Воно створювало змiну колоьорiв, вводячи в палiтру лану темно-синi, зеленуватi, блакитнi вiдтiнки. Iгор не мiг вiдiрвати зачарованого погляду вiд смужки льону. Якимось незбагненним почуттям хлопчик раптом здогадався, що саме так й виглядає море. Розповiдi про море вiн чув вiд дядька Матвiя, – тата свого друга Сашка. Дядько Матвiй вiдбував вiйськову службу на флотi, в його споминах море було живою iстотою: ласкавим або розбурханим; неспокiйним або сплячим... Дивлячись на синю смугу льону, хлопчик живо уявив собi морський простiр: йому захотiлось роздвинути горизонт й полинути назустрiч видкриттям та звершенням. З тих пiр Iгор став марити морем, його почали приваблювати описи морських баталiй, iсторiї про пiратiв та мандрiвникiв. Про все це розповiдали йому книжки. Деякi з них хлопчику давав почитати дядько Матвiй, декiлька книжок читано й перечитано у мiсцєвiй бiблiотецi. Але книжки, пiсля того, як були прочитанi, лише засмучували юного книголюба: адже їх потрiбно було повертати. А хлопець хотiв мати кожну з них за постiйного друга;  мрiяв, щоб вони стояли у нього на поличцi, й вiн мiг би звернутися до книжки у любу мить. Про те, щоб книжки купувати, рiч не йшла: не було тодi в їхнiй Василiвцi  книжної крамницi.  А якби й була, то навряд чи знайшлись би для цього грошi: Iгор рiс без батька, мати хлопчика працювала санiтаркою у маленькiй мiсцевiй лiкарнi, – її платнi  ледь вистачало на те, щоб справити синовi  все необхiдне для навчання.  Якось випадково  Iгорьок взнав, що невеликi книжки можна вимiняти  на  ганчiр’я у лахмiтника, який раз у мiсяць приїздив до Василiвки й промишляв обмiном мотлоху на необхiднi у господарствi дрiбницi. Старий Наум – так всi кликали лахмiтника – з повагою вiднiсся до захоплення довгов’язого соромливого хлопчиська. На почтаку лiта, коли Iгорьок вперше принic лахмiтнику збіжжя, що назбирав серед свого подертого й давно вже малого йому взуття, – Старий Наум запропонував юному читачевi розповiдь К. Станюкевича, й порадив вдругорядь  назбирати побiльше ганчiр’я. За пiвтора кiлограма можна було виручити захоплюючу феєрiю “Червонi вiтрила”. Старий так протяжно вимовив це дивовижне для хлопця слово “феєрiя”, а сама назва книжки була така незвична: наче й вiтрила, але червонi,– що Iгор  вже не уявляв собi нiякої їншої книжки для читання, – тiльки цю! Дiло було за малим: назбирати побiльше ганчiр’я... Виявилося, що це не так-то й легко зробити.  Невиликими ганчірками  його мама мила вдома посуд, а ганчірками побільше – підлогу. I ось, коли матуся йшла на роботу, Iгор брав ножиці й обережно відрізав шматок від кожної з цих ганчірок. Посудну ганчірочку пристроював на мисник , а залишок від іншої розстилав там саме, де залишила її мати, – біля входу в хату.  Мати бідкалася, що ганчірки так швидко зношуються, але поки ні про що не здогадувалася.  Після того, як вона міняла маленькі ганчiрки  на більші, син знову відрізав від них частину. Зібрану таким чином сировину він ретельно висушував на горищі й там же складав. До кінця липня у Iгора зібрався пристойний вузлик. Останній четвер місяця, – день, коли містечко відвідував Старий Наум, Iгорьок ледве дочекався. Почувши протяжний, лункий голос, який викрикував: “Нитки! Сірники! Мило, – на ганчір’я!”– хлопчик майже скотився з горіща, однією рукою притискуючи до себе заповітний вузлик. Боячись, щоб лахмітник ненароком не віддав книжку ще комусь, Iгорьок пустився бігти. Його босі ноги несли свого хазяїна, незважаючи на численні колючки, що ростуть в придорожній траві й норовлять впитися в ступні; незважаючи на обпіки від розпеченого безжалісним сонцем дорожного пилу; незважаючи на болячі поштовхи камінців, що намагалися перетнути їм шлях. Все було байдуже цим хлопчачим ногам: вони слухалися лише поклику Iгоревого серця, яке з завмиранням линуло назустріч меті про нову книгу. Коли хлопець прибіг на перехрестя, де стояла Наумова колимага, старий саме розкладав свій нехитрий скарб на дощці, що лежала поперек возу. Краєм ока він зиркнув на підоспілого Iгора. Розчервоніле від бігу, спітніле від спеки лице хлопчика було покрите товстим шаром пилу зi смугами вiд цівок поту. Запиленими були й вигорівше на сонці, майже солом’яне волосся, й також кольору брови. Тільки вії залишалися чистими, на диво темними, густими, – й цим придавали серьозності  сірим оченятам, що з надією дивилися на Старого Наума. Передбачаючи питання, міняйло мовчки простягнув хлопчикові пляшку з водою. Вода була тепла, але Iгор з задоволенням зробив два великих ковтка, й щіро подякував Наумові.

А потім, хвилюючись, спитав: «Привезли? «Червоні вітрила” привезли?” Старий посміхнувся : «Якщо Наум пообіцяє, то обов’язково виконає”. На його дуже засмаглому, зморшкуватому обличчі, схожому на печене яблуко, блиснули привітно чорні очі, наповнені одночасно життєвою мудрістю і добротою. Побачивши, як хлопчак нетерпляче переминається з ноги на ногу, старий, хоча й любив поговорити, зглянувся над ним й,  достаючи з якогось ящика книжку, показав її  Iгору:

– Ось вона, дивись!

Хлопчик схвильовано обтер об штани праву долоню й простягнув її до книжки.  Тримаючи товар у себе, лахмітник спитав: “Що здаєш за неї?”.  Iгорьок лiвою рукою подав вузлик:

– Ось, дядьку Науме, дивiться, – що назбирав!

Книжка перекочувала до хлопчика. Й що то була за книжка! На першiй сторiнцi красувався яскравий малюнок: крiзь хвилi линув вiтрильний корабель з червоними вiтрилами, з берега  махала йому рукою тендiтна  дiвчина...

Тим часом Старий Наум зважив вузлик: стрiлка ручних ваг не дотягувала до потрiбної рисочки. Лахмiтник обережно забрав з рук хлопця “Червонi вiтрила” й поклав книжку на крищку ящика, звiдки її було взято.

“Книжку не дам! Вибери щось iнше”,– цi слова пролунали для Iгора наче вирок. Останнiм зусиллям волi вiн стримався, щоб не заплакати. До болi прикусивши нижню губу, хлопчик не вiдривав погляду вiд книжки. Потiм, раптом щось задумавши, вiн ривком зняв з себе сорочку, кинув її зверху вузлика з ганчiр’ям, й готувався вже знiмати й штани. Та Старий Наум зупинив його: “ Ну, що ти, хлопчику, що ти! Не треба! Й сорочку забери!”  Зачекавши, поки Iгорьок приречено одягнув на себе одежину, старий змахнув рукою злощасний вузлик вглиб воза й подав хлопцевi книжку.

–Читай, хлопче!  Щасти тобi! – по щоцi старого скотилася скупа сльозинка.

– Дякую Вам, – шмигнув у вiдповiдь носом Iгорьок й, повернувшись, швидко закрокував у напрямку дому...

Все своє життя  Iгор Охрiмович вважав, що саме “Червонi вiтрила” сформували ту важливу рису його характеру, що допомогала йому в життi, навчили його вiрити в свою мету й не зраджувати їй.

За станом здоров’я йому не довелося стати моряком, але вiн змiг стати професiйним фотожурналiстом: побував й серед вiйськових кораблiв, й на судах з гуманiтарними грузами, й серед курсантiв вiтрильного судна... Буде чим подiлитися з онуком. А почне вiн свою розповiдь саме на вежі, – нехай прокинеться у Болеслава уява, з’явиться бажання дізнаватися...

  Усмiхнувшись, Iгор Охрiмович видкрив свiй смартфон й набрав “Вiдповiсти” на повiдомлення вiд дочки. “Лесю! Приїздiть! Треба рятувати онука!”– написав вiн й додав  веселий смайлик.